Не пам’ятаю я війни,

 Бо я із покоління миру.

Але я знаю про її страхи,

Про вбивства смертоносного отого виру.

Читаю , бачу я в кіно

період  мук і нелюдських страждань,

У кожен дім це горе увійшло ,

У серці пролунало : « На захист Батьківщини стань!»

І вже бої гримлять навколо,

Вітчизна вийшла на двобій,

А на снігу від крові пурпурово,

Скількох синів ти втратиш, о народе мій !

Як не згадати вас , герої,

Кидались ви в атаку і не раз,

Бо знали ви суть істини простої ,

Життя готові за Вітчизну ви віддати в любий час!

 Прекрасні ви в бою за рідну неньку-матір,

Любов  і шана вам через віки,

 Ми проклинаємо фашизм, ті виродки прокляті,

Синів Вітчизни славимо, що біди всі пройшли!

Ні , я не хочу думати про горе,

 Про муки , крізь які прийшлося перейти,

Але перед очима сліз гірких безмежне море,

що їх принесли рідним замордованих оті кати.

Його допитують, а він мовчить,

Ці пси не чують ані слова,

Болить та рана і ота ,  але юнак терпить,

Як надоїла вже йому ота фашистська мова!

Дивуються кати: звідкіль ті сили ,

Звідкіль наснага , впертість , гордість ця?

Він не здається, як би не знущались і не били,

Так, він помре, та вічна молодість його знайшла.

Ну ось і втратила , Вітчизно, ти іще одного сина,

А ти, кохана дівчино, навіки вірную любов,

А мати, ти ж бо втратила єдиную кровину,

О , сили неземні, ви відімстіть за всю пролляту кров !

За спалені міста, за села, за домівки,

За землю, стоптану важкими чобітьми,

За всі похилені  дитячії голівки,

В які туга, і сум, і сльози увійшли.

Не пам’ятаю я війни,

Та знаю я про шлях твій,

Бо рідні й близькі є твої фронти

Народу біль - це біль також і мій !